Sven Marschel | Свен Маршел

- Es gilt das gesprochene Wort. -

Wir treffen uns heute unter dem Motto:  Trauer, Wut, Solidarität und Dankbarkeit.

In dieser Wortreihe stecken der seelische Schmerz, massiver Zorn – gefolgt von Zusammengehörigkeit und Dankbarkeit als ein positives Gefühl - bei genauer Betrachtung ein Wechselbad der Gefühle.

Sehr geehrte und liebe Dresdnerinnen und Dresdner, Gäste und Freunde dieser Stadt, vor allem aber liebe Ukrainerinnen und Ukrainer. Lassen Sie mich kurz von einem Wechselbad der Gefühle berichten, so wie ich es selbst vor fast einem Jahr am Dresdner Hauptbahnhof erlebt habe.

Da kamen vor allem Frauen mit Kindern, aber auch Familien, tw. mehrere Generationen – Großeltern, Kinder, Enkel – sie hatten eine lange beschwerliche Reise hinter sich. Nach Tagen eröffnete sich die Möglichkeit in eine warme, trockene Unterkunft hier in Dresden zu kommen und versorgt zu werden. Ich beobachte, wie sich ein Familienvater von seinen Eltern, seiner Frau und seinen Kindern verabschiedete – obwohl sie doch gerade erst aus dem Zug ausgestiegen und in Sicherheit waren. Ich fragte etwas verdutzt nach, warum sich denn der Familienvater verabschiedete und wohin er wolle – ich erfuhr – ihm war wichtig seine Familie in Sicherheit zu bringen. Er selbst machte sich sofort wieder auf den Weg zurück in die Ukraine – er müsse schließlich sein Land verteidigen.

….zugegeben – ich war kurz sprachlos….Mir fiel es schwer, mich selbst in die Situation  des Familienvaters hineinzuversetzen und erst recht eine Antwort auf die Frage zu finden – Wie würde ich denn in so einer Situation entscheiden? Meine Familie zurücklassen und selbst in den Krieg ziehen?

Zugegeben geht es mir auch heute noch deutlich besser damit, die Frage nicht beantworten zu müssen – allerdings habe ich auch die Möglichkeit dieser Frage auszuweichen – für tausende Menschen die in der Ukraine dem Krieg ausgesetzt sind, besteht diese Möglichkeit nicht - derartige Situationen sind pure Realität – Alleine bei dem Gedanken an die Frage kommt heute noch ein beklemmendes Gefühl auf, eine schier unangenehme Situation war und ist plötzlich ganz nah ….sich womöglich das letzte Mal zu sehen, seine Familie für unbestimmte Zeit oder gar für immer zurückzulassen - ein Gedanke der Trauer und Wut auslöst.

Die erlebte Situation um den Familienvater am Dresdner Hauptbahnhof ist nur ein Beispiel – es zeigt aber auch was Menschen bereit sind zu opfern  - Menschen, die mit voller Hingabe ihr Land verteidigen, die auch für Werte einstehen wie wir sie leben und die uns so selbstverständlich geworden sind - die so unglaublich schwere Entscheidungen treffen müssen und persönliche Schicksalsschläge unwiderruflich in Kauf nehmen – diesen Menschen gebührt mein vollster Respekt.

Es zeigt aber auch, welche Auswirkungen die Sinnlosigkeit und Brutalität dieser Krieg mit sich bringt. Solche Erlebnisse prägen und machen nachdenklich – In diesem Moment wurde mir sehr deutlich aufgezeigt, dass unser gewohntes Leben, der Frieden und gesellschaftliche Zusammenhalt eben nicht selbstverständlich sind. Ein Gedanke, den wir nicht aus den Augen verlieren dürfen.

Ich stehe heute hier als Vertreter der Diakonie in Dresden. Neben der Diakonie gibt es noch viele andere Organisationen, Vereine und Institutionen, die sich den aus der Ukraine vertriebenen Menschen angenommen haben.  Wir unterstützen in besonderer Weise das Ukrainische Koordinationszentrum. Ich habe dadurch viele engagierte Menschen kennengelernt – da sind Ukrainerinnen und Ukrainer, welche schon viele Jahre in unserer Stadt leben oder auch durch den Krieg erst kürzlich zu uns gekommen sind. Zu beobachten, mit welcher Leidenschaft und welchem Engagement sie sich für ihre Landsleute einsetzen finde ich beeindruckend.

Das gilt es weiter zu unterstützen – ich möchte mich auch deshalb für jede Form der Unterstützung bedanken, für das Vertrauen in die vielen Organisationen, vor allem aber den Menschen die sich mit so viel Hingabe dafür einbringen.

Am Ende geht es nicht nur um die Ukraine, es geht um mehr – es geht auch um uns – es geht um uns alle – denn gelebte Solidarität und Dankbarkeit hilft nicht nur den Betroffenen, es prägt Gemeinschaft und ist Ausdruck einer starken Gesellschaft.

Vielen Dank!

Ми зустрілись сьогодні під гаслом: Сум, гнів, солідарність і вдячність.

Цей ряд слів містить емоційний біль, великий гнів, за яким слідує солідарність і вдячність як позитивне почуття - при ближчому розгляді - американські гірки емоцій.

Дорогі дрезденці, гості та друзі цього міста, але передусім дорогі українці!

Дозвольте мені коротко розповісти вам про американські гірки емоцій, які я сам пережив майже рік тому на головному залізничному вокзалі Дрездена.

Приходили переважно жінки з дітьми, але також сім'ї, іноді кілька поколінь - дідусі, бабусі, діти, онуки - вони здійснили довгу, важку подорож. Врешті після декількох днів з'явилася можливість потрапити до теплого, сухого притулку тут, у Дрездені, де про них подбають. Я бачив, як один чоловік прощався зі своїми батьками, дружиною і дітьми - хоча вони щойно зійшли з поїзда і були в безпеці. Я запитав його, чому він прощається і куди він їде, і дізнався, що для нього було важливо вивезти свою сім'ю в безпечне місце. Сам він одразу ж вирушив назад в Україну - адже він мав захищати свою країну.

.... Зізнаюся - я на мить втратив дар мови.... Мені було важко поставити себе на місце батька сімейства і ще важче знайти відповідь на питання - яке б я прийняв рішення в такій ситуації? Залишити сім'ю і самому піти на війну?

Зізнаюся, що сьогодні мені теж набагато легше, тому що не маю необхідності відповідати на це питання - однак, я також маю можливість уникнути цього питання - для тисяч людей, які стикаються з війною в Україні, такої можливості не існує - такі ситуації є повсякденною реальністю - одна лише думка про це питання досі викликає у мене гнітюче відчуття, жахлива ситуація, яка раптом опинилася дуже близько .... можливо, бачити востаннє, залишити свою сім'ю позаду на невизначений період часу або навіть назавжди - думка, яка викликає сум і злість.

Ситуація, яку пережив батько сімейства на центральному вокзалі Дрездена, є лише одним із прикладів - але вона також показує, чим люди готові пожертвувати - люди, які захищають свою країну з повною самовіддачею, які також відстоюють цінності, подібні до тих, за якими ми живемо і які стали для нас настільки очевидними - які повинні приймати такі неймовірно важкі рішення і безповоротно приймати особисті удари долі - ці люди заслуговують на мою величезну повагу.......

Але це також показує наслідки безглуздості та жорстокості цієї війни.

Такі пережиті речі залишають свій слід і змушують нас замислитися - в цей момент мені стало дуже ясно, що наше звичне життя, мир і соціальна згуртованість не можуть сприйматися як щось само собою зрозуміле. Це думка, яку ми не повинні забувати.

Я стою тут сьогодні як представник Діаконії в Дрездені. Окрім "Діаконії", є багато інших організацій, спілок та установ, які опікуються людьми, переміщеними з України. Ми особливим чином підтримуємо Український координаційний центр. Через нього я познайомився з багатьма відданими людьми - українцями, які живуть у нашому місті вже багато років, або які приїхали до нас через війну зовсім недавно. Я вражений пристрастю та відданістю, яку вони виявляють до своїх співвітчизників.

Це те, що ми повинні продовжувати підтримувати - тому я хотів би подякувати за будь-яку форму підтримки, за довіру до багатьох організацій, але, перш за все - людям, які вкладають у це стільки відданості.

Зрештою, йдеться не лише про Україну, йдеться про більше - йдеться про нас, про всіх нас, адже жива солідарність і вдячність не лише допомагають постраждалим, вони формують спільноту і є вираженням сильного суспільства.

Щиро дякую!